Андрій Борох і Тельман Карамов – друзі й колеги-медики. Власне, познайомилися завдяки медицині, яка обох привела у відділ серцево-судинної рентгенендоваскулярної хірургії КНП «Тернопільська комунальна міська лікарня №2», де нині проходять інтернатуру: Андрій – перший рік, Тельман – другий. Кожному випали непрості випробування: Андрій не склав контрольний іспит і його відрахували з ТНМУ, Тельман через війну змушений був покинути рідне місто та Харківський медуніверситет. Та все ж обоє зуміли подолати виклики й продовжують шлях до здобуття обраної професії.
– Андрію та Тельмане, як у вас з’явилася думка пов’язати своє життя саме з медициною?
Андрій: «Зазвичай, коли більшість людей приходять на роботу, вони щодня там виконують одне й те ж упродовж десятиліть. Мені так не хотілося. У медицині ж один день буває вщент завантажений, наступний – вільніший, а кожен випадок не схожий на інший. Узагалі в мене було кілька варіантів, де шукати професію: медицина, священство або кінематограф. Чому перемогла медицина? Відверто кажучи, навіть над цим не задумувався. Само собою так склалося. У мене в родині немає жодного медика. Батько – лісничий, мама – педагогиня в дитячому садочку. Хотілося відділитися, почати окремо свою справу, щоб потім не закидали, мовляв, пішов після когось на зігріте місце.
У Тернополі я теж, можна сказати, опинився волею випадку. Моє рідне місто – Камінь-Каширський, що на Волині. Після дев’ятого класу вступив у військовий ліцей, закінчивши який, вирішив йти на військову медицину у Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця. Для мене важливим було навчання саме за державним замовленням, для якого на цю спеціальність відвели 35 місць для хлопців і п’ять – для дівчат. Я в рейтингу посідав 27 місце, та рекомендація мені прийшла у Тернопіль, хоча це був мій третій пріоритет. З’ясувалося, що 12 місць скоротили. Так я й вступив у Тернопільський національний університет ім. Івана Горбачевського».
Тельман: «Я – зі Слов’янська Донецької області. Взагалі хотів стати футболістом, але мені сказали, що то не моє, я вмить отримаю якусь травму. А де травма – там медицина, тож вирішив – піду відразу в медицину, лікуватиму футболістів (сміється).
Якщо ж серйозно, то медицину обрав, бо вона мені подобається: тут завжди є й над чим помізкувати, і щось зробити, і допомогти людям – і це дуже приємно. Батьки мої не з цієї галузі. Втім, у медичному навчалися двоюрідні брати та сестри. Наштовхнули на цю думку й мене. Вступив у Харківський національний медичний університет, адже Донецьк на той час уже був окупований. Провчився шість років і саме на завершення шостого курсу розпочалося повномасштабне вторгнення рашистів в Україну. Так доля закинула мене в Тернопіль. Вступив сюди на інтернатуру».
– Що для вас видалося найскладнішим під час навчання в університеті?
Тельман: «Величезний обсяг матеріалу, який треба запам’ятати. Це дуже важко. Особливо складно мені давалася фармакологія, у Харкові з цієї дисципліни були дуже високі вимоги. Все інше минуло більш-менш гладко й цікаво. Фармакологія ж – це теорія, в мене з теорією завжди виникали труднощі. Мені значно легше давалися всі практичні заняття, тому й вибрав хірургію, а не терапію.
Ще один складний момент – коронавірус і дистанційне навчання. Ми не мали змоги прийти та отримати практичні навички в лікарні, адже тоді через COVID-19 не допускали до хворих. Теоретичний матеріал – це, звичайно, добре, але, скажімо, для мене краще один раз побачити практично, ніж тричі прочитати».
Андрій: «Особисто для мене найважчим в університеті був тестовий контроль. Я любив екзамени, коли приходив і спілкувався з викладачем. Тоді розвиваєш думку, викладач тебе слухає, може навіть допомогти, натякнути, адже неможливо знати все. На тестах же просто сидиш і вибираєш – це для мене було складно. Тож я три роки провчився, настав «Крок-1» – і я його не склав. Мене відрахували.
Відразу не хотів повертатися, тому ще це насамперед фінансове навантаження для сім’ї, адже після відрахування вже не маєш права відновити навчання на бюджетній формі в жодному університеті. Я не хотів, щоб батьки платили за мене. Та мене підтримав старший брат, приєднався й батько, переконавшись, що я прагну стати хорошим фахівцем. Після поразки, так би мовити (усміхається), я почав вчитися значно краще.
Чи шкодую, що так сталося? Аж ніяк. Якби не «вилетів», не зустрів би свою майбутню дружину. Вона зараз також проходить інтернатуру в третій лікарні, анестезіологиня».
– Чому для походження інтернатури обрали серцево-судинну хірургію?
Андрій: «У мене є друг, знайомий якого проходив інтернатуру саме тут. Ми з ним трохи поспілкувалися й він зауважив, що в цьому відділені мало інтернів – лише він і Тельман. Цього ж року держава виділила більше місць, а чим більше державних – тим більше контрактних. Узагалі я обирав судинну хірургію, не сподівався, що буду пов’язаний ще й з кардіологією. Пройшов співбесіду в головного лікаря Ростислава Дмитровича Левчука, який затвердив мою кандидатуру. Звернувся до Олега Анатолійовича Гончарука – судинного хірурга, який є моїм теперішнім наставником, куратором інтернатури. І ось працюю вже третій місяць.
Який у нас алгоритм праці? У нас є кілька інтернів, яких курує Олег Анатолійович. Він представляє нас пацієнтам: «Це інтерн, мій помічник, він буде вас вести». Ми отримуємо історію хвороби, вивчаємо її, асистуємо під час операції, відстежуємо аналізи, робимо перев’язки, коли пацієнта виписують – знімаємо шви. Інтернатурою я дуже задоволений, бо здобуваю навички роботи й ведення пацієнта та безпосередньо під час операцій».
Тельман: «Вступивши сюди на інтернатуру, я спочатку працював у хірургічному відділенні, а також відвідував урологічне, бо мені дуже хотілося стати урологом. Утім, я ще не відкидаю цієї думки. Хочу порадити майбутнім інтернам перед тим, як вони остаточно оберуть спеціалізацію, побувати в різних відділеннях: попробувати, подивитися, попрацювати й вирішити, що вам більше подобається та що для вас найкраще. Зараз я веду хворих і в загальній, і у серцево-судинній хірургії».
– На початку вашої практичної діяльності в які моменти доводилося хвилюватися найбільше?
Андрій: «Зважаючи на те, що ми навчалися в ковідний період і в час війни, то, на жаль, майже не мали доступу до пацієнтів. Здебільшого це були віртуальні пацієнти. А тут кожен пацієнт – цілком інша людина, з різним характером, настроєм, з різним баченням на життя та з різною фінансовою можливістю. Спочатку було дещо важко спілкуватися з кожним доступною для нього мовою, щоб пацієнт усе зрозумів, не відчував якогось тиску, наче ми до чогось його змушуємо, щоб він нам довіряв, нічого не приховував. Чи вдається це нам? Гадаю, що так. Принаймні пацієнти нам уже кажуть, що ми робимо перев’язки краще, ніж інші».
Тельман: «Дуже важко і стресово, коли не знаєш, як щось зробити або ж знаєш, проте ще не вмієш. Тоді дуже добре, коли в тебе є старші колеги, з якими можна порадитися. Адже ми в цю сферу щойно прийшли, тож ще багато чого маємо навчитися. У нас все попереду».
– У вас є старші наставники, які можуть підказати?
Андрій: «Для мене старший наставник – це Тельман» (усміхається).
Тельман: «Для нас обох – наш судинний хірург Олег Анатолійович Гончарук».
– Маєте авторитетів у професії?
Тельман: «У мене немає. Кожен лікар, з яким працюєш, має свою методику ведення хворого, свою тактику лікування, свій стиль – і це класно. У кожного є чому повчитися та розвинути власне бачення».
Андрій: «Кожен профі в чомусь. Навіть одна хвороба має кілька методів лікування: хтось краще те робить, хтось – інше. Тож у мене авторитетів теж немає, принаймні поки що».
– Як вплинула на ваше життя війна?
Андрій: «Ми з одногрупниками відразу почали волонтерити. Звернулися до Марти Ігорівни Руденко, яка координувала нас. Згодом я долучився і до роботи гуманітарного складу Тернопільського м’ясокомбінату, який тоді працював цілодобово: денна зміна виготовляла продукцію на продаж, нічна – на фронт. Тож я там, зокрема, розвантажував фури. До мене приєднався й старший брат, який живе в Києві, на той час він теж переїхав із сім’єю до Тернополя. Впродовж трьох місяців щодня я волонтерив. Навчання було дистанційне, тож мав таку можливість».
Тельман: «Мені довелося покинути все – усіх своїх друзів, будинок. Дуже важко. Повертатися є куди, але й зараз Слов’янськ дуже близько до лінії зіткнення. І там немає де вчитися: найближчий медичний університет у Краматорську, де теж дуже небезпечно».
– Чому ви переїхати саме в Тернопіль?
Тельман: «Випадково. Всією родиною ми приїхали до Львова на самому початку повномасштабного вторгнення, а тоді дуже було важко знайти там житло. У нас був знайомий у Тернополі, який сказав: «Приїжджайте, тут є де пожити». Ми й приїхали. Ці всі переїзди дуже сильно набридають і втомлюють, тому вирішили тут зупинитися. Місто нам сподобалося: чистеньке, маленьке, затишне».
– Тельмане, у вас чудова українська мова. Ви змалечку нею розмовляєте?
Тельман: «Українську мову вивчав лише у школі, до того ж школа була російськомовна. В університеті нас спочатку теж ще навчали російською. У сім’ї ніхто не розмовляв українською, лише я й моя сестра, яка на рік старша. Коли ж переїхав сюди – перейшов цілковито на українську. З батьками розмовляю російською, вони української не розуміють. Мені ж мови даються легко».
– У вас рідкісне для нашого краю ім’я.
Тельман: «Мої батьки обоє з Азербайджану, але я народився в Україні. В Азербайджані був, напевно, за все життя разів шість».
– У час війни мріяти та планувати – не дуже вдячна справа, та все ж ви хотіли б залишитися в Тернополі чи шукатимете щастя деінде?
Андрій: «Я не люблю великі міста. Мені подобається Тернопіль. Тож у планах Тернопіль, є тут житло, одружився нещодавно. Буду тут».
Тельман: «Не знаю, відверто кажучи. Я б дуже хотів повернутися назад, бо то моє рідне місто. Подивимося, як буде».
– Маєте поради й побажання для своїх молодших колег, студентів: як не ставати на граблі, які можна та треба оминути?
Андрій: «Зрозуміло, що треба вчитися. Нічого не відкладати на потім. У нашому університеті є навчальна платформа Moodle. Для когось чудова. Та для мене стало великою помилкою, що я надав перевагу їй, а не книжкам. Краще таки книжки й конспекти. Раз прочитав – отже, раз побачив текст, а коли його конспектуєш, то і двічі читаєш, і ще й думаєш, що пишеш».
Тельман: «Так, я теж раджу дуже багато читати. Намагатися також ходити в лікарні. «Примірявшись» до майбутньої спеціальності, піти подивитися, як все працює насправді, тобто відвідувати з лікарями пацієнтів. Так ще й значно легше запам’ятовується матеріал. Намагатися стежити за новинами, адже медицина не стоїть на місці. Тому треба читати нові публікації або ж записуватися на онлайн-конгреси. І відпочивати теж не треба забувати. Без відпочинку, як відомо, через кілька днів усе вивчене цілком звітриться».
Андрій: «Раджу слухати, як люблять казати студенти, нудних викладачів, бо вони не нудні, а справді хочуть вас навчити. Звісно, веселіше, коли прийшов викладач на заняття, дав тест, усі швиденько написали й побігли. Наче все чудово – йдеш додому, відпочиваєш, гуляєш».
Тельман: «А потім приходиш до лікарні та не знаєш, що робити».
Андрій: «Тому, коли той «нудний» викладач вмикає свою лекцію, яку він і сам розробив, хоче щось розказати, показати, то краще все ж його послухати».
Тельман: «І нічого не боятися. Намагатися все з’ясувати та спробувати».
Андрій: «І зрештою, пам’ятати, що ніхто тобі нічого не винен. Треба самому добиватися, а не гадати, що мене, мовляв, кудись та й розподілять чи прилаштують. Насправді все залежить від тебе, адже є рейтинг. Будь ласка, вчися – й у тебе будуть найкрутіші місця».
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА